«Газ» - це слово, яке протягом всіх років незалежності не сходить з вуст політиків, аналітиків і найбільших експертів української політики бабусь біля під’їзду. Газова проблема в Україні має недовгу але дуже насичену історію, а сама проблема вже стала, свого роду, культовою.

Газ – найсильніший елемент політично тиску з боку Росії на Україну і це є незаперечним фактом. Через газовий вплив Росія лобіює свої інтереси В Україні та ЩОДО неї.. Неважко зрозуміти, що на газі в Україні деякі особи дуже непогано заробляють, а ті промисловці (які мають енергоємне виробництво, тобто найбагатші люди нашої держави) кому потрібен дешевий газ, будуть лобіювати будь-чиї інтереси, аби подешевше було «блакитне паливо».

Тоді ж, якщо поставити питання про те, чому досі існує політична напруженість на газовому ринку, одразу ж постає питання: кому це вигідно? Можливо через те, що Україна (як держава) не хоче брати на себе всю відповідальність за дії своїх господарських суб’єктів, а перекладає її на всіляких зовнішніх посередників: Етера, РосУкрЕнерго тощо. Але це занадто просте пояснення, бо українці мають ментальну рису – усюди бачити «підвох» (і вони його завжди знаходять) і при цьому нічого з тим не робити.

І цей «підвох» дійсно є… неважко помітити що всі газові стосунки в форматі Україна-Росія будуються як завжди на рівні перших осіб держави і завжди через посередників… логічно випливає хто має вплив і зацікавленість в тих посередниках… випадково не ті люди, які підписують договори?

Якщо вірити нашому президенту, то Україна «показала що здатна відстоювати свої національні інтереси і бути передбачуваним економічним партнером», а також має пишатись тим що ціна за газ менша ніж в інших країн пострадянського простору, які постійно чомусь ставлять у приклад. Хоча як можна ці відносини охарактеризувати таким чином, якщо ціна на газ в Україні залежить від «кольору» уряду, який знадто часто змінюється, бо наша держава вже протягом 17 років живе в стані перманентних виборів, а газове питання ніколи не обмежувалось економічною сферою, будучи постійно заполітизованим.

Не малу роль грають і погрози Росії щодо побудови альтернативних газопроводів, які будуть оминати територію України. Останні кілька років кремлівська пропаганда докладала колосальних зусиль для того, щоб переконати світ у необхідності відмови від використання українських газопроводів у постачанні газу до Європейського Союзу. Відтак російський газовий монополіст запустив одразу кілька проектів будівництва газопроводів в обхід України – наприклад, Північно-Європейський газопровід (ПЄГ), який має пройти через Балтійське море до Німеччини, або два газопроводи під загальною назвою «Блакитний потік», що будуть транспортувати російський газ по дну Чорного моря до Туреччини, а звідти – до Італії.

Але реально, ці всі проекти диверсифікації представляють з себе мильну бульбу і нічого більше, а використовуються тільки в політичних цілях Росії.

Це стає зрозуміло як тільки задаєшся питанням – навіщо транспортувати в 2 рази дорожче? Я думаю, що навіть якщо б ми знаходились в стані холодної війни з нашим північним сусідом, то українська газотранспортна система використовувались би в звичайному режимі. За різними даними, ціна транзиту лише по морю складе $3-3,5 за транспортування 1000 кубометрів газу на 100 км. Це якраз вдвічі більше від існуючої вартості транзиту українськими газопроводами – на сьогодні вона складає $1,7.

Крім того можливості ПЄГу обмежуються 55 млрд. кубометрів, а українськими газопроводами Росія щороку транспортує 110 млрд. кубометрів, тобто рівно в 2 рази більше, це ще беручи до уваги вже затверджений проект модернізації української ГТС.

Тобто нова труба наполовину менш потужна від української, а коштуватиме користування нею щонайменше вдвічі дорожче. Всі ці проекти не здатні зменшити залежність «Газпрому» від українських газопроводів по одній простій причині – транспортувати газ до Європи територією України дешевше.

Зрештою, є й ще один, не менш важливий (а може й вирішальний!) момент. Як пише Володимир Бородай: ПЄГ не передбачає будівництва газосховищ, які є головною перевагою української газотранспортної системи. А без них цей «проект століття» перетворюється на звичайнісіньку трубу, яка влітку не буде наповнена й на половину можливостей, а взимку – буде не в змозі пропустити крізь себе необхідну кількість газу. Адже споживання блакитного палива, на відміну від його видобутку, протягом року нерівномірне. Відповідно, навіть за наявності альтернативних шляхів постачання газу в Європу, «Газпром» буде змушений йти на уклін до України – жодна інша газотранзитна держава газосховищ не має. І не матиме у найближче століття, адже українські газосховища – це, фактично, природні газові «резервуари», блакитне паливо з яких було викачане у 60-х роках минулого століття.