Другий після Бога, зазвичай так говорять про великих людей в публічних малих соціальних групах, але як на мене так про себе думаю і Володимир Володимирович Путін.

Не знаю чи це моя особиста думка чи очевидний факт, але з тим, що щось подібне відбувається погодяться багато хто, ну звісна річ крім злісних апологетів режиму та конкретно особистості шановного пана Путіна, а таких до речі доволі значна кількість, а що саме цікаве – такі людини щирі у своїй думці.

Перші ознаки цього процесу були помітні давно, але посилились вони якраз нещодавно. Звичайно першочерговою вказівкою на це є приватне вирішення Путіним хто стане наступним головою Росії, ані з’їзд партії чи якогось конгресу, жодної завуальованості династичності, Путін показово особисто вибирає собі наступника (погодьтесь – це нонсенс, адже словосполучення «вибирати собі наступника» мало співзвучне з федеративною формою правління).
Крім цього Путін показово стає членом виборчого списку певної відомої політичної партії, що автоматично підносить й без того не маленький рейтинг до неймовірно великого. Саме ця популярність дає конституційну більшість цій силі у парламенті. Як на мене необов’язково потрібно бути провидцем щоб зрозуміти, що станеться, тут потрібно бути Путіним. Варіантів безліч. Серед них, до речі дуже популярний, і такий за яким Володимир Володимирович стає прем’єром, після чого підконтрольний парламент змінює конституцію…Якщо такий варіант пройде, то пана Путіна можна бути записати до найвеличніших стратегів всіх часів.
Проте з поряд такою геніальною політикою Путін демонструє невмотивовано жорсткі, а іноді необдумані речі. Звичайно тиск на США з її системою ПРО або тиск на Україну через її намагання отримати ПДЧ може трактуватися як захист власних інтересів, але Україна, Польща чи Чехія (в яких збираються розмістити елементи ПРО) – це вже давно не російські губернії і навіть не держави соц табору, звичайно вони не настільки могутні як наддержави ані в економічно, ані в політичному планах, але їх також потрібно поважати бо вони незалежно від своєї позиції в уявному рейтингу могутності держав все рівно залишаються об’єктами політичного процесу.

Нестриманість Путіна показала і його нещодавня заява про те, що такої держави як України взагалі не існує, на думку пана президента (чи можливо пана майбутнього прем’єра) Росії така держава банальна фікція. Якщо Путін робить такі заяви, хоч і не офіційно (не вистачало щоб робив би він це офіційно) це говорить про те, що він не сприймає і українського народу як нації, не сприймає української культури…
Звичайно це міг би заявити якийсь українофоб або чорносотенець, ну принаймні Жиріновский, який на такому тільки ще й тримається на плаву (хоча може й не завдяки цьому, а лише тому що такий тип політика не загрожує існуючій владі і створює ілюзію плюралізму). Проте цього не можна казати голові держави.

Дана думка це не просте обурення звичайного українця, а об’єктивний погляд людини, яка спостерігає за політичним процесом. Росіяни вперто твердять про братерство народів, це правда, українці з росіянами дуже близькі, але на щастя або на жаль (це залежить від точки зору кожного окремо) політичні діячі цих країн і власне їхня політика, або вектор цієї політики направлені в різні сторони, а самі вони існують в різних реальностях і на різних полюсах. Російській політичній еліті, яка звикла до панування над певними регіонами земної кулі потрібно усвідомити, що Україна незалежна і що тут живуть не холопи, а управляють не ставленники, а це на щастя для українців правда. І незалежно від табору основні політичні сили прямують в одному напрямі, правда замість того щоб об’єднатися вони активно один одному заважають, проте це вже зовсім інша розмова…
Спеціально для actualno Журавель П.А.